Здається, то щось давнє і вигадане

[Оля Мемек]

Душа кожного то маленький св іт. Блок говорив,що у душі людини схований скарб і ключ до нього належить своїй людині. Я думала мій скарб то ти…Але доля внесла свої коректури. Ти зараз далеко,я кохаю іншого. Життя кардинально змінило траєкторію. Лишилися, лише приємні спогади. Безцінні спогади про тебе. Пам’ятаєш наш вечір на березі моря? Ми поверталися з дискотеки, і ти мене звинувачував в тому що я тобі не вірна, а я сміялась і фліртувала з іншими, не дивлячись на тебе. Я говорила,що ти для мене старий і не гарний, сміялась тобі у вічі.можу робити, що захочу. -А як ти думав ,що я тобі буду вірна. Подивись,я молода і гарна. -Ольга, перестань, - він злився. Я чула зміни в його голосі і мені ставало страшно, моторошно, по спині пройшов легкий холод.Але я продовжувала нашу гру. Ти знав дуже добре цю гру. Ми йшли далі по безлюдному пляжу, теплий,місцями вологий і неприємний на дотик пісок огортав ступні. Я легенько потягнула тебе за руку до води і почала канючити : Любий,а пішли купатися? - Ольга! - Перестань, він зжав мою ручку боляче…Ну любий,перестань, пішли…Я швидко штовхнула тебе, ти не втримався і впав прямо в воду… Тихенько сміюсь над тобою. -І це той що не хотів купатися,-плюхаю на тебе водою. -Ну зроблю я тобі зараз поганий настрій ,Ольга! Я стараюсь його не слухати,проводжую бризгати морську воду тобі на спинку,впевнившись,що з тобой все добре…Ти обійняв мене за талію і дужко притягнув мене до себе,поставив поряд на колінця… -Яка ж ти в мене неслухняна,люба. Я тебе сьогодні покараю! -Ні,ну не вигадуй казки…ой!-я отримала легкий шлепок по місцю, яке трошки нижче спини,- ну любий-цілую у вушко-перестань. -Покараю,покараю,-ніжно шепоче на вушко.-Покараю люба… Він тягнув мене на берег… Він сідає на пісок. Ольга,- хлопає рукою по коліну… -Я вже стільки років Ольга,аж 14…не нада…я ж не маленьке…Ну перестань… Зараз він мовчить.Я не наваджу, коли він мовчить…але це буває часто…Це мовчання значить дуже багато. В його блакитних очах видно цілий світ, а у його мовчанні всього нічого-моя доля…Як я бажала бути у твоїй владі тоді….але ти виявився іншим. Слабкість, проблеми, негаразди. Ти ж знаєш, я була психологом для багатьох людей…а для нас з тобою я ним не стала...Все мало бути саме так.Всьому мав бути свій час…Рядки з мого улюбленого вірша «Життя ішло минало той перон»…»Несказане ж лишись несказанним» Ось тоді твої очі і не розповіли все,що потрібно… Ми йшли берегом моря. Ти тримав мою руку, ти боляче її стискав. Це було боляче в душі. Я знала, що ти мені цього не пробачиш…Тоді ще знала, але ти просто йшов і стискав мою долоню…Далі був ремінь,і я тоді «мстила»…Я розцарапала тобі спину нігтями….Для чого? Зараз ти мабуть, вже розумієш- ти мав бути сильнішим і ним не став…

[natals]

Re: Здається, то щось давнє і вигадане

А мне очень понравилось. Как-то и романтично, и честно, и грустно. Спасибо :)

[Falling]

Re: Здається, то щось давнє і вигадане

Із тих трьох, що я прочитала, цей - найкращий.
Звичайно, редактору є, за що зачепитися, але сама сутність й ідея вартує багатого. Ви маєте зернину таланту, лишень дайте їй прорости.

[slezka]

Re: Здається, то щось давнє і вигадане

Варто уважніше ставитись до пунктуації. Як би витратили трохи часу на те, шоб розставити як слід пробіли і переноси стрічок, читати було б набагато легше і приємніше.
Текст дуже гарний, але загубився за неохайним оформленням.

[slezka]

Re: Здається, то щось давнє і вигадане

Дуже вибачаюсь. Мабуть, зовсім некоректно поступаю, але не втрималась. Ось, здається, так читатиметься легше:



---------------------------

Душа кожного - то маленький світ. Блок казав, що у душі людини схований скарб, а ключ до нього належить особливій „своїй” людині. Я думала мій скарб - то ти…
Але доля внесла свої коректури. Ти зараз далеко, я кохаю іншого. Життя кардинально змінило траєкторію. Лишилися лише спогади. Безцінні спогади про тебе.
Пам’ятаєш наш вечір на березі моря? Ми поверталися з дискотеки, і ти мене звинувачував в тому, що я тобі не вірна. А я сміялась і фліртувала з іншими, не дивлячись на тебе.
Я говорила, що ти для мене старий і не гарний, сміялась тобі у вічі: можу робити, що захочу.
- А як ти думав? Гадав, що я тобі буду вірна? Подивись, я молода, гарна!
- Ольга, перестань, - він злився.
Я чула зміни в його голосі і мені ставало страшно, моторошно, по спині пройшов легкий холод. Але я продовжувала нашу гру. Ти знав її дуже добре, цю гру.
Ми йшли далі по безлюдному пляжу, теплий, місцями вологий і неприємний на дотик пісок огортав ступні. Я легенько потягнула тебе за руку до води і почала канючити:
- Любий, а пішли купатися?
- Ольга! Припини! – він стиснув мою ручку боляче…
- Ну любий, перестань, пішли… - Я швидко штовхнула тебе, ти не втримався і впав прямо в воду…
Тихенько сміюсь над тобою:
- І це той що не хотів купатися, - плюхаю на тебе водою.
- Ну зроблю я тобі зараз поганий настрій, Ольга!
Я намагаюсь не слухати, проводжую бризкати морську воду тобі на спинку, впевнившись, що з тобою все добре… Ти обійняв мене за талію і дужо притягнув до себе, поставив поряд на колінця…
- Яка ж ти в мене неслухняна, люба. Я тебе сьогодні покараю!
- Ні, ну не вигадуй казки… ой! - я отримала легкий сплеск по місцю, яке трошки нижче спини,
- Ну любий, - цілую у вушко, - припини.
- Покараю, покараю, - ніжно шепоче на вушко. - Покараю люба…
Він тягнув мене на берег…

Він сідає на пісок.
- Ольга, - плескає рукою по коліну…
- Я вже стільки років Ольга, аж 14… не треба… я ж не маленька… Ну перестань…
Зараз він мовчить. Я ненавиджу, коли він мовчить… але це буває часто… Це мовчання значить дуже багато. В його блакитних очах видно цілий світ, а у його мовчанні всього нічого - моя доля…
Як я бажала бути у твоїй владі тоді… але ти виявився іншим. Слабкість, проблеми, негаразди. Ти ж знаєш, я була психологом для багатьох людей…а для нас з тобою я ним не стала... Все мало бути саме так. Всьому мав бути свій час…
Рядки з мого улюбленого вірша: «Життя ішло минало той перон … Несказане ж лишись несказанним». Ось тоді твої очі і не розповіли все, що потрібно… Ми йшли берегом моря. Ти тримав мою руку, ти боляче її стискав. Це боліло у душі. Я знала, що ти мені цього не пробачиш…Тоді ще знала, але ти просто йшов і стискав мою долоню…
Далі був ремінь, і я тоді «мстила»… Я роздерла тобі спину нігтями… Для чого? Зараз ти мабуть, вже розумієш: ти мав бути сильнішим, але не став…

[Camellia]

Re: Здається, то щось давнє і вигадане

Дуже гарно!